Поздравляем Сергея с победой в нашем еженедельном розыгрыше подарка за отзыв!
На этой неделе команда интернет-магазина ranok.com.ua выбрала этот отзыв:
"Війна ніколи не буває фатальною, але її завжди програно" Ніколи не читав автобіографій на без кількох 400 сторінок. Тим паче одну з трьох автобіографій. Було сподівання, що це все ж таки щось на кшталт спогадів. Часто спогади читати цікаво. І це таки спогади🙂. Без розділів та діалогів, з подачею одним шматком. Без початків і завершень, коли змінюється тема. Одним неперервним потоком думки і тексту🙂. Особливо на початку, з постійним але не остаточним зменшенням надалі, присутні десятки повторів повторів повторів нерідко з переливанням з пустого в порожнє. Мабуть десь лише з середини книги автобіографія стає схожою вже на справжній хронологічний опис подій з весни 1944 так, як це сприймалося американською письменницею з середини Франції. Але навіть поміж не обов'язковою водичкою на початку твору з'являються цікаві історії та думки "У мирний час відчуття дітей стосуються лише їхнього життя як дітей, а під час війни все змінюється, не існує дитячих чи дорослих життів, є просто життя, тому цілком доцільно, що дорослі мусять розуміти, що відчувають діти" В назві зі слів авторки йдеться про війни, насправді про І та ІІ світові та про іспано-американську війну 1898 року. А ще про англо-бурську й про інші. Книгу побудовано досить незвично, між справді автобіографічними й не завжди хронологічно вибудованими частинами стрімко викидаються й так само викидаються роздуми про літературу, політику, філософію, антисемітизм тощо. Однак головне тут саме те, що про все це йдеться на фоні, в умовах, з урахуванням війни "Наприклад, вас пригощають яблуками, які ви мусите віднести додому, одне для вас, а решта для інших чотирьох дітей у родині, і ви поступово з'їдаєте одне за одним, аж поки не залишається нічого, тож виникає причина, щоб з'їсти і останнє, бо коли інші яблука вже з'їдено, звісно ж, не п'є сенсу залишати останнє, бо тоді доведеться розповісти всю історію, а навіщо це робити, коли можна прожити решту життя, відчуваючи докори сумління за скоєне. Саме такою і є війна" Оповідь трішечки рятують реальні історії з життя Стайн або її знайомих. Це не давало остаточно закинути книгу на початку, хоча такі думки постійно з'явлися й намагалися перемогти інші про те, що щось таки ж може ще змінитися. Ґертруда Стайн багато пише про їжу. Бо, коли війна, все, про що думаєш, це їжа. Вірніше думаєш де її дістати? Українці, можливо, як ніхто в світі, знають набагато більше про відсутність їжі, на жаль вони знають про Голодомор. Ті, чиї родичі вижили. І це набагато страшніше, бо окупант відбирав їжу підступно та цілеспрямовано. Так, щоб дістати її не було можливості "Отже, це правда, що вороги бувають різними: одні жахають, інші крадуть, а деякі, наче демони, поневолюють нас" Уява в 1943 році про москву, ледь не як про месію, бо ж там 500 років тому було так багато церков. Вихваляння російської літератури, української, польської, чеської літератури авторка очевидно не знала. Подив, що Болгарія не була вдячна росіянам, що вони її "звільнили". Хіба ж авторка знала, що москва звільняє виключно від свободи? Але й чітке розуміння Стайн, що без бомбардувань і допомоги від США, совєти не змогли б гнати німців назад "наш власник універмагу, відомий колабораціоніст, винайшов на своїх складах багато французьких, англійських та американських прапорів" Так бідосям французам було важко під німцями (Стайн була під окупацією в ІІ світову у Франції), що засуджений за незаконну торгівлю чекав два місяці вдома, щоб потім відсидіти два місяці у в'язниці, коли там звільнилося місце. І так, будь-яка окупація жахлива, але все може бути різним у порівнянні, наприклад у порівнянні з долею українців у тій війні. А ще отакий вислів авторки про Францію 44 року, коли було вже зрозуміло хто переможе, багато про що може говорити "Коли ворог слабкий і жорстокий, його ненавидять значно дужче, аніж коли він сильний і жорстокий, це цілком закономірно" Молодим хлопцям виявляється було так важко зробити вибір чи їхати на примусові роботи в Німеччину чи ховатися від жандармів в горах, інша справа, якби треба було служити в армії й воювати, тоді на думку Стайн все було в частині вибору легше. А ще гордість французів, що вони пішки з Наполеоном змогли дійти до москви, а німці на машинах в 43 - ні. Загалом, на мою думку, а я звісно не претендує на істину, книга може не сподобатися багатьом читачам. Тут відсутній драйв, темп оповіді, немає зав'язки, розвитку, кульмінації тощо, принаймні окрім десь останньої чверті твору. Книга на початку читалася неймовірно повільно, коли не виникало того бажання швидше дочитати, дізнатися а що ж далі тощо. Натомість кінцівку написано досить захопливо, коли разом з оповідачкою переймаєшся коли ж американці звільнять містечко, де вона мешкає, від німців. Що ж звідси можна взяти для себе? Перш за все опис відчуттів американки, яка жила під окупацією нацистів у Франції. Оповідь про те, як різні верстви французів переживали ті часи, що відчували, як виживали, як окремі з них наживалися тощо. Наприклад, Стайн тут жодним словом не обмовилася про хоч якийсь французький рух опору до 44 року, що цікаво. Якби ж ще все те без величезних, як на мене, стилістичних мінусів на початку книги. Фінал вийшов геть іншим, таким емоційно правдивим, який буде близьким усім українцям, якщо пригадати те щастя, яке охоплювало всю країну від кадрів звільнення наших сіл та міст, того, як там зустрічали наших воїнів, той дух всеохоплюючих радощів, який неможливо підробити чи зіграти на камеру. Навіть заради цього варто було прочитати цю автобіографію американки, яка прожила у Франції під німецькою окупацією."
Друзья, напоминаем, что каждую неделю мы разыгрываем сертификат на 200 грн за лучший отзыв. Участвуйте, оставляйте ваши отзывы и выигрывайте новые книги!
